субота, 31 серпня 2024 р.

пʼятниця, 23 серпня 2024 р.

Нові експонати музейної кімнати

Напередодні головного державного свята - Дня незалежності,  музейна кімната бібліотеки на Шевченка поповнилася новими експонатами. Горошко Анатолій Петрович подарував нам вишивки своєї мами, Горошко Ганни Анатоліївни.


Ці вишивки - з села Кропивна Черкаської області Золотонішського району. А ще подарував фото своєї мами із своєю бабусею, Горошко Лідією Яківною. Погляньте на фото цих жінок, які незважаючи на безліч труднощів, зуміли зберегти дух, традиції і звичаї української культури. Сила жінки, її неповторна індивідуальність відчувається у кожному стібку вишивки.

Українська вишивка, як незмінний символ національної ідентичності, пронизує всі аспекти нашого сучасного життя. Це не просто візерунки на тканині, це код, що передається з покоління в покоління і містить у собі енергію предків, їхні сподівання і мрії. Вишивка символізує життєву силу, духовність і незламність нашого народу. У часи війни вишиванка стала символом сили та стійкості. Завдяки українській вишивці, наша культура стала відомою та поважною у всьому світі.

Сьогодні ми продовжуємо традиції, шануємо спадок на¬ших предків і популяризуємо українську вишивку - символ здоров’я і краси, любові і вірності, щасливої долі і родинної пам’яті.

Алла Гузовська, бібліотекарка читальної зали бібліотеки на Шевченка, м.Кам'янське.

середа, 21 серпня 2024 р.

Не май сто кіп у полі, май друзів доволі

І це дійсно так! Ви тільки погляньте на ці шафки! Як  гарно їх пристосували бібліотекарки. 


Аптечні стелажі переїхали на постійне життя до творчої майстерні бібліотеки —  філії №7 що на Івана Мазепи, 39  

Друзі подбали про затишок своєї бібліотеки. Скориставшись пропозицією співробітників аптеки зібралися та й гуртом перетягли все до бібліотеки.

Непосидюча та творча людина, справжній друг бібліотеки Віктор Іванович Зінченко за підтримки  саме таких членів клубу "Сусіди" допомогли облаштувати бібліотечний простір.  Дуже гарно вийшло.

вівторок, 20 серпня 2024 р.

Засідання краєзнавчого товариства

 Що на вас чекає?

👉Знайомство з новими експонатами музейної кімнати;

👉Фотовиставка «Кам’янське й кам’янчани» з архіву краєзнавця Олександра Слонєвського;

👉Медійна гра з історії Кам’янського  Людмили Ревко "Правда чи брехня»;

👉Виставка робіт майстра декоративно-прикладного мистецтва Костянтина Діденка «Традиційна українська вишивка»;

👍Аукціон.

👍Сюрприз від фольклорного гурту "Калина"

 До зустрічі. Ваша бібліотека на Шевченка.

понеділок, 19 серпня 2024 р.

Ірина Іваськів – письменниця з Кам’янського.

Ірина Іваськів – людина творча та різнопланова. Народилась і виросла у Камянському. Закінчила художню та музичну школи.

У 1991 здобула технічну освіту у Металургійному коледжі Кам’янського. Навчалася на диригентсько-хоровому відділенні Дніпровського біблійного коледжу. Студіювала станковий живопис та графіку у Заочному Народному Університеті Мистецтв.


Педагогиня за фахом та авторка великої кількості методичних розробок, письменниця (20 виданих книг), поетеса, журналістка, художниця, музикантка, композиторка (500 пісень, 5 виданих нотних збірок), виконавиця власних пісень, багатодітна мама (виховує 8 дітей – своїх та прийомних), а ще – студентка Дніпропетровського державного університету за спеціальністю “Логопедія”. Її педагогічний досвід останніх, воєнних років показав, що допомога логопеда вже потрібна і, на жаль, у майбутньому знадобиться дуже багатьом дітям.

👉Поетеса / композиторка (авторка понад 500 пісень для сольного і хорового виконання), видані 5 нотних збірок (2004, 2005, 2006, 2009, 2021).Членкиня  Асоціації композиторів Дніпровщини НВМС (Національної Всеукраїнської Музичної Спілки)

👉Письменниця (авторка 20 виданих книг), членкиня Спілки християнських письменників України з 2005 року, членкиня Національної спілки письменників України з квітня 2024 року, її віршовані й прозові твори є в різноманітних альманахах (наприклад, в альманахах «Інтереальність» НСПУ, міжнародному літературному альманасі «Форум», міжнародному літературному журналі «Склянка Часу * Zeitglas»),

👉переможниця конкурсу гумору і сатири від СХПУ 2018 (номінація «Мала проза»: памфлети та фейлетони)

👉лауреатка міжнародних фестивалів НСПУ «Інтереальність»: 2019 (номінація «Авторська пісня»), 2021 (номінація «Мала проза»)

👉п’ятикратна лауреатка міжнародного фестивалю «Alley of Stars» 2021–2022 (номінація «Авторська пісня»)

👉переможниця VI Літературного конкурсу ім. Леся Мартовича 2022 (номінація «Краща збірка музичних творів») і VII Літературного конкурсу ім. Леся Мартовича 2023 у номінації «Проза. Книги», Літературного конкурсу від СХПУ 2023 (номінація «Проза»)

👉Голова Всеукраїнської громадської організації «Перлина Відродження», що займається розвитком і популяризацією християнської творчості; постійний член журі та співорганізатор декількох міжнародних фестивалів дитячої творчості.

👉Засновниця й постійна тренерка в Міжнародній Онлайн Школі Копірайтингу. Громадська діячка і вчителька-методистка з великою практикою викладання. Резидентка Кабінету експертів, започаткованого Громадянським рухом «Всі разом!».

Щоденні воєнні замальовки

Для звичайного українця життя поділилось на дві частини до 24 лютого та після. Ми почали рахувати дні війни. В цей час будували захисні споруди, спостерігали за новинами і вірили у скорішу перемогу України. Письменники, літератори, історики описували події кожного дня. Вела свій військовий щоденник і письменниця Ірина Іваськів. Саме з цього вийшла серія книг «Думки з тамбуру» Ірини Іваськів.

«Думки з тамбуру. Перші 100 днів» ілюстрований щоденник воєнних замальовок про життя та почуття матері, яка, як може, ховає дітей від небезпеки, від війни. У перші дні ще не було програми в смартфоні про повітряні тривоги, сирени були чутні погано, до бомбосховища далеко. Тому Ірина, з дітьми, ховалась у маленькому холодному тамбурі перед вхідними дверима своєї квартири. Там діти вчили уроки, а їхня мама працювала та писала у фейсбуку свої нотатки.



На запитання: «З чого почалася ця книга?» Ірина відповідає: «З переляку. Нам усім було страшно – за дітей, батьків, за себе. Шок перших днів, розгубленість, ступор, невизначеність… ніяк не могли зорієнтуватися, коли бігти до бомбосховищ (та й самі сховища у перші дні ще не були облаштовані).
Єдиним місцем у квартирі, куди ми встигали добігти, був тамбур. Згодом ми перенесли туди стільці, теплі ковдри, тривожні валізки, запаси їжі та води, протягли подовжувач, щоб заряджати телефони. Повітряні бої були частими та тривалими. Усі ці години ми з дітьми перебували в тамбурі. Там ми почувалися більш-менш безпечно. Діти там навчалися (читали підручники, виконували домашні завдання на чернетках, учили на пам’ять вірші), а я там працювала (писала статті, листувалась зі старшими дітьми, допомагала з уроками меншим). Ось там, у крихітному холодному коридорчику, з ноутбуком на колінах і стопками підручників під ногами, народжувалися мої нариси"

Ірина писала у фейсбуку про все, що відгукувалося болем, що особливо хвилювало у ті дні. А потім її друзі з соцмережі запропонували видати все це. Зробити книгу. Форма календаря для цього видання – спосіб наочно зафіксувати події, щоб краще розповісти про них.

Ірина Іваськів не військовий експерт чи політичний оглядач, чи дослідник історичних закономірностей. Вона писала лише про те, на що рефлексувало її серце: думки, відчуття, враження, споглядання. Свій біль і своє обурення. Вона просто хотіла зафіксувати у своєму письменницькому просторі дрібні штрихи та точкові мазки того, що відбувалося з дня на день в Україні в перші місяці повномасштабного вторгнення. Чи вийде колись із того книга – не замислювалася, просто публікувала свої думки в соцмережах. Та з часом упевнилася: "Ми в такий час живемо, що ніхто не знає, куди й коли прилетить російська ракета, і хочеться залишити щось після себе".

Слідом за першою книгою вийшла і друга – «Думки з тамбура. Воєнне літечко». Якщо першу книгу оформлено в чорно-білих тонах, то воєнне літечко вже в кольорі. Перший жах минув. Люди навчилися жити зі своїм болем і зміцніли. 


"Майже рік кропіткої роботи над книгою, змістовні дискусії з редакторами щодо маловживаних слів, колективні вичитки сотень сторінок запоєм за один присід і багатоденне обговорення, відстоювання кількох діалектизмів і нескінчені консультації з мовознавцями з приводу однієї літери у слові (московіти чи московити?, чи допустимо інколи вживати «щоби» замість «щоб»? коли доречно «один одного», а коли «одне одного»?). Словом, це захопливо. До метеликів. І в животі, і перед очима"-згадує письменниця.

Книжки до друку готувало видавництво "Дружко" (м.Кам'янське)

"Мені важко визначити жанр моїх нарисів. То літературознавці вже хай голову над тим ламають. Деякі із замальовок – то щось на кшталт тужіння, голосіння, плакальної прози, деякі – замилування Україною, Елеуса мами-України до своїх дітей-українців щока до щоки, а деякі – фейлетони з перчинкою із вкрапленням хронік, каламбурів, сатири" - ділиться Ірина Іваськів.

Ілюстрації до щоденника малювала сама (на цей раз вона порадує вас і чорно-білими ілюстраціями, і кольоровими акварелями).

Відразу одна за одною з'явилися пісні.
Пісня «Добрий вечір! Ми із України!» написана 27 лютого 2022 року – на 4-й день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Знайомі захисники попросили написати пісню, яка б легко співалася під ритм стройового маршування та підіймала бойовий дух українських воїнів.


У травні 2022 пісня отримала 1 місце в Міжнародному конкурсі авторської пісні «Творче серце України»

У березні 2023 YouTube наклав на пісню вікові обмеження. Та це не заважає передивлятись пісню: просто натискайте на фразу «Переглянути на YouTube», а потім на фразу «Я розумію і хочу продовжити»:

Пісня «Ой, що за люди!» написана 27 березня 2022 року – на 32-й день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Українці саме готувалися до своїх героїчних воєнних посівних. То ж Ірині хотілося підтримати наших саперів, що йшли із міношукачами поперед тракторами, і працьовитих хліборобів, які під обстрілами, у касках і бронежилетах засівали зранені українські землі.


Аранжування для цієї пісні між чергуваннями у бомбосховищах створював Заслужений вчитель України, співак і композитор Олексій Перебийніс з Павлограда (випускник музично-хореографічного відділення 2004 року Криворізького Державного педагогічного університету)

22 червня 2022 року – на 119-й день повномасштабного вторгнення росії в Україну Ірина Іваськів написала пісню «Воєнна колискова»


У вересні 2022 пісня отримала 1 місце у Міжнародному конкурсі авторської пісні «Сузір’я Україна-Європа»

У відео ряді використані світлини та відео, зняті українцями з різних областей України з 24.02.2022 (початку війни) по 24.08.2022 включно за 182 дні вторгнення (не завжди професійні і якісні, але реальні – із нашого воєнного сьогодення).

Ця пісня (як і попередня) не встигла розпочати свій творчий шлях, як одразу опинилася під атакою: соцмережі заблокували цю пісню.

В попередній пісні адмінам соцмереж не сподобалось слово маZZкаль (ой, якби ж то ви знали, як це слово не подобається нам).

"А в цій пісні (де я вже була така акуратна в словах, що згаданого слова аж ні разу не використала) адмінам не сподобались світлини у відеоряді, бо це – чутливий контент, який треба заблюрити. Але я не хочу їх блюрити! Я хочу, щоб ці світлини побачив весь світ! Я хочу, щоб ці світлини побачили росіяни! Хай відвертають очі, хапаються за серце і навіть блюють, але, сцуко, дивляться на те, що вони накоїли в Україні! Світлини поранених і вбитих росією дітей облетіли весь світ. Це не можна блюрити чи приховувати! Це – докази воєнних злочинів росіян!"- згадує пані Ірина.

З причини чутливого контенту, на жаль, YouTube наклав вікові обмеження на кліп. Тобто кліп, наприклад, не можна вбудувати на якийсь сайт – його можна подивитися лише на YouTube-каналі Ірини Іваськів.

Так, можна подати апеляцію, але це нічого не змінить, бо така політика YouTube-спільноти. 
Починаючи з квітня 2022 року щоп'ятниці  в рамках проєкту "Реагування на надзвичайні події внаслідок бойових дій в Україні 2022" спільно з благодійним фондом "Карітас Кам'янське" бібліотека на Шевченка започаткували зустрічі з дитячими письменниками нашого міста.

Письменниця, журналістка, блогерка Ірина Іваськив, яка дуже добре знає як розмовляти на серйозні теми з дітьми різного віку, запропонувала їм  попрацювати над календарем "Моя Україна". Вона знайшла свій емоційний метод, що дуже сподобався нашим маленьким відвідувачам.

Кожна дитина отримала зразок календаря «Моя Україна» та старанно заносила в нього дати, кольори, прізвища, події, що відбувалися в тому чи іншому місяці.
Згадали видатних українців, кольори прапора України, головні гори та річки України тощо.

Не забули й про Євробачення, помітивши дату у календарі 15 травня, написали назву гурту, пісню, що виконував гурт та написали англійською заклик лідера гурту підтримати Україну, врятувати Маріуполь та "Азовсталь".

На при кінці, як годиться справжньому українцю, привітали одне одного словами "Слава Україні. Героям слава".

Хвилювалися ми дарма. Діти розуміли ситуацію, яку ми обговорювали в такий незвичний спосіб. Поводилися адекватно, були активними й зацікавленими! І ми, дорослі, вдячні їм за це.

Це доказ того, що живу книгу не замінять жодні гаджети та інтерес до читання тільки зростає!
 
Ірина Іваськів є авторкою віршів - посвячень, віршів про батьків, про природу, про Україну, філософських і християнських віршів.

Філософські вірші - вірші про життя. Короткі філософські роздуми про час і простір, про причини і наслідки, про історичні паралелі і спіралі. Про символи, які нас оточують в буденних речах, про нескінченні спроби зазирнути у нашу майбуття.

Світлофори відраховують життя

Світлофори відраховують життя…
Той зворотній відлік невблаганний…
А зима з розкішним видом панни
Дні кудись жене без вороття…

Всі стоять, чекають на зелений.А мене щось тягне на блакитний.
Він якийсь спокійний і привітний,
Магнетичний, вільний, не гноблений…

Зупиняють біг наш світлофори,
Й раптом уповільнюються миті,
Щоб в проваллі ясної блакиті
Встигли люди роздивитись зорі…

Мій блакитний спогади віршує,
Розчиняє музикою звуки
Й для переосмислення розпуки
Декілька миттєвостей дарує…

Ні, не буду ждати, поки поруч
Цифри обнуляться в порожнечу,
Поки тіло вловить холоднечу, –
Я піду ліворуч чи праворуч…

Я піду, куди гука блакитний, –
До дзвінкої тиші на світанні…
Крапки – то не речення останні,
То – зав’язок ніжний, оксамитний…

© Ірина Іваськів 17.01.2021

Християнські вірші - вірші про Бога, про Різдво і Великдень, вірші-молитви і вірші-сповіді, роздуми про християнське життя, істини з Писання, духовні цінності. А ще християнські пісні – її щира вдячність Богу, без Якого не мислить свого життя.

Вірші про Різдво

Материнським молоком зима
Живить змерзлу землю досхочу.
Дивна патетична самота.
Аж забракло слів. І я мовчу.

В білі сни занурились ліси.
Дме, священнодіє сніговій.
Проповідь різдвяної краси
Й передноворічних літургі

Білими воронами летять
Білі не римовані вірші.
Хай молитви щирі убілять
Темні цятки кожної душі

Стелеться полями піснеспів,
Розмикає стиснуті вуста.
Вифлеємська ніч, старенький хлів
І родини Господа Христа.

© Ірина Іваськів 28.12.2021️

Письменницькі кавусинки

Їй належать письменницькі кавусинки - думки під ранкову каву. Поки п’єш, встигаєш подумати про щось надважливе у письменництві. Вона називає ці думки «кавусинками». Невеличкі, але щирі дописи – справжнісіньке мотиваційне горнятко для творчих особистостей.

 Кавусинка #44 Письменники про кохання 

"Нещодавно розмірковувала про мови любові, якими письменники розмовляють з нами. Сьогодні думки знову повернулися до теми любові. Як це почуття використовують в рекламі? Чому основу більшості бібліотек складають бестселери про любов? І що кажуть письменники про кохання?"

А взагалі про любов писали завжди. Бестселери про любов – основа більшості бібліотек. Найпопулярніші жанри – любовні романи (і тільки потім – історичні книги, детективи, класика, фантастика, нон-фікшн й інші жанри). Практично жоден книжковий хіт не обходиться без сюжетної лінії, заснованої на любові.

Історія світової літератури – одна велика історія кохання (навіть «Іліада» – про наслідки любові). А Біблія? Вона назавжди – Книга Любові. Маніфест любові (1 Коринтян 13), яка «довготерпить, милосердствує, не заздрить…», і 2000 тисячі років по тому зберігає стандарти почуття, що «все покриває і все долає».

Роман «Великий Гетсбі» (1925) Френсіса Скотта Фіцджеральда з детективно-трагічною історією кохання після тривалого забуття був екранізований 5 разів.

Кожну хвилину в світі продається 2 примірника книги «Ті, що співають в тернику» (1977) – піввікової сімейної саги австралійської письменниці Колін Маккалоу.

Роман «Просто разом» (2004) французької письменниці Анни Гавальда, що розповідає про кохання звичайних людей, за пару років перевели на 36 мов.

Поетичний щоденник. Майже щомісяця письменниця бере участь у різноманітних поетичних і письменницьких конкурсах. Десь її твори проходять у фінал чи супер фінал, а десь – здобувають перемогу.

"Що далі? Бозна. Бо планувати під час війни бодай щось складно – як живі будемо, то, дасть Бог, завершимо роботу й над 3-м томом, і світ побачать нові 100 чи більше нарисів «Думки з тамбура 3»" ділиться думками Ірина Іваськів.

Більше тут: https://irinaivaskiv.pp.ua/


вівторок, 13 серпня 2024 р.

Олімпіада 2024 у світлинах кам'янчанина Миколи Синельникова

Фотографа з Кам'янського Миколу Синельникова  на головні спортивні змагання року запросив Національний олімпійський комітет України.  


Микола  фахівець у спортивному середовищі. У фотографії він близька 10 років. Його фотоальбом «Stop war» увійшов до десятки володарів престижної премії AIPS Sport Media Awards та отримав спеціальну відзнаку від Міжнародної асоціації спортивної преси.


"Фотографія – це складний та багатогранний жанр. Є десятки різних видів та жанрів знімання. І, знімаючи у різних жанрах, я вкладаю різноманітні ідеї та чекаю реакції від глядачів. Щодо спортивної фотографії – це мистецтво моменту. Одним кадром розкрити суть та результат змагання, передати більше інформації, ніж написаною у статті чи показано у кількахвилинному телесюжеті. Я тому й пішов із журналістів у фотографи – зрозумів, що так зможу передати більше інформації, і практично миттєво" - ділиться Микола Синельников.











Напередодні Олімпіади Микола брав участь у виставці «The Will to Win: воїни спорту», що проходила у Національному музеї історії України у Другій світовій війни.  Експозиція присвячена участі України в Іграх XXXIII Олімпіади 2024 року в м. Париж. 

Світлини Миколи Синельникова опубліковані в Олімпійському календарі, що десятиліттями щорічно випускає НОК України й завжди є «олімпійським пʼєдесталом», де кожна сторінка наповнена фотографіями Олімпійських чемпіонів і призерів, світовими зірками Олімпійського спорту.


Олімпійський календар 2024 року наповнений олімпійською незламністю, вірою і надією.
На фоні знищеної росією - країною агресором української спортивної інфраструктури спортсмени, які всупереч російській агресії продовжують тренуватися, змагатися, представляти Україну на чемпіонатах світу, Європи й Олімпійських іграх.

ДОВІДКА:
Микола Синельников – спортивний журналіст та репортажний фотограф, член Національної спілки журналістів України, член Асоціації спортивних фотографів України, народився та живе у Кам’янському.

На замовлення агентства «Reuters» документував російські злочини на сході України.  Його фотоальбом STOP WAR зі світлинами зруйнованих під час війни спортивних об’єктів увійшов до ТОП-10 престижної премії AIPS Sport Media Awards. Він прагне мовою світлин показати всім, що таке війна в Україні. 

Він брав участь у багатьох виставках, у тому числі й міжнародних. З роботами Синельникова вже знайомі жителі Німеччини, Польщі, Чехії, Португалії, Мексики та Канади.


понеділок, 12 серпня 2024 р.

Місто Сергія Величка

Сергій любив рідне місто, любив його знімати. Здавалося б, чого простіше – будинки, вулиці, площі... Вони статичні. Проте погляд художника, закоханого у свою натуру, дає нам нову інтерпретацію буденності.


Зі спогадів:

"Нельзя сказать, что дружба виртуальна, если виделся когда-то с человеком в реале. Но с другой стороны, если бы не социальная сеть, мы бы никогда не возникли вновь в жизни друг друга, не узнали бы друг друга на улице, прошли мимо. Другими словами, взаимный интерес в этом случае хотя и возникает не на пустом месте, нынешние мы в большей степени сетьевые друзья.

Сергей был для меня виртуален еще в те времена, когда и слова такого не было. В нашей школьной компании, компании молодых коллег, Татьяна была вроде соломенной вдовы - был муж, сын, о муже упоминалось в разговорах, но в Танином доме на видном месте не было его фотографий; отсутствие мужчины в доме сказывалось на Танином характере. И на мальчике. "По морям, по волнам, нынче здесь, завтра там..." 

Сергей плавал. Уверен, что молодой моряк приезжал на побывку, возможно Таня посвящала в это близких подруг. В моей памяти этого не осталось. Незадолго до того, как я сменил работу, перешел в другую школу, Сергей "встал на якорь" в родном городе и по этому случаю коллеги были приглашены к Тане в гости. Так я познакомился с Сергеем. Больше мы не встречались и что было странно, спустя много лет бывшие коллеги и ученики не могли сказать мне что-то определенное о Таниной судьбе.

Однажды у Валентина Коржа, ведущим рыбацкий блог, я увидел отчет о мероприятии и фотографии к нему, которые сделал Сергей Величко. Присмотрешись, сравнив, я понял, что это Танин муж. Качество снимков выдавало професионала и я мог бы подружиться с Сергеем только на этой почве, но у меня был еще и "шкурный интерес". Сергей меня сразу узнал. Он помнил всех из тогдашнего окружения его жены. Он хотел поговорить. Он был одинок. Ему нужно было выговориться. Монолог был долгий. Я ощущал себя случайным попутчиком в купе поезда, которому можно рассказывать всё.  Упущу подробности. Таня оставила школу, стала скромной домохозяйкой и потому  как бы "потерялась" для остальных. Она была его единственной настоящей любовью. Таня умерла у него на руках. С сыном не сложилось. Более чем не сложилось. А когда сын разводился, Сергей взял сторону невестки, что еще более усугубило их отношения. Единственной отрадой Сергею были две внучки, которые отвечали ему взаимностью.

Как фотограф, Сергей всё время совершенствовался. Я хотел проследить это ретроактивно и сделать пост о нем, как о фотографе, но Фейсбук не дал, посчитав что я хочу стащить чужое и заблокировал для меня функцию скачивания. Почему я хотел это сделать, не спрашивая автора? Сергей умер несколько дней назад.

Всё же, кое-что я успел, включая селфи Сергея. Пусть работы Сергея Величко еще раз вернутся в Сеть. Жаль, на фотографиях нет копирайта автора, хотя независимо от этого Фейсбук формально припишет фотографии мне. Это не обойти.

Сережа, ты же понимаешь. И простишь."

(Михайло  Лібенсон (Ізраїль)