А ви знали, що архітектором Костелу був не Маріан Хорманський, а його брат Станіслав Хорманський(О.Слонєвський)

Костел являє собою споруду базилікального типу з двома 33-метровими вежами на східному фасаді, а з висоти пташиного польоту його план виглядає у формі латинського хреста.

#визналищо

Засідання краєзнавчого товариства

 Що на вас чекає?

👉Знайомство з новими експонатами музейної кімнати;

👉Фотовиставка «Кам’янське й кам’янчани» з архіву краєзнавця Олександра Слонєвського;

👉Медійна гра з історії Кам’янського  Людмили Ревко "Правда чи брехня»;

👉Виставка робіт майстра декоративно-прикладного мистецтва Костянтина Діденка «Традиційна українська вишивка»;

👍Аукціон.

👍Сюрприз від фольклорного гурту "Калина"

 До зустрічі. Ваша бібліотека на Шевченка.

Олімпіада 2024 у світлинах кам'янчанина Миколи Синельникова

Фотографа з Кам'янського Миколу Синельникова  на головні спортивні змагання року запросив Національний олімпійський комітет України.  

Микола — фахівець у спортивному середовищі. У фотографії він близька 10 років. Його фотоальбом «Stop war» увійшов до десятки володарів престижної премії AIPS Sport Media Awards та отримав спеціальну відзнаку від Міжнародної асоціації спортивної преси.

"Фотографія – це складний та багатогранний жанр. Є десятки різних видів та жанрів знімання. І, знімаючи у різних жанрах, я вкладаю різноманітні ідеї та чекаю реакції від глядачів. Щодо спортивної фотографії – це мистецтво моменту. Одним кадром розкрити суть та результат змагання, передати більше інформації, ніж написаною у статті чи показано у кількахвилинному телесюжеті. Я тому й пішов із журналістів у фотографи – зрозумів, що так зможу передати більше інформації, і практично миттєво" - ділиться Микола Синельников.

Напередодні Олімпіади Микола брав участь у виставці «The Will to Win: воїни спорту», що проходила у Національному музеї історії України у Другій світовій війни.  Експозиція присвячена участі України в Іграх XXXIII Олімпіади 2024 року в м. Париж. 

Світлини Миколи Синельникова опубліковані в Олімпійському календарі, що десятиліттями щорічно випускає НОК України й завжди є «олімпійським пʼєдесталом», де кожна сторінка наповнена фотографіями Олімпійських чемпіонів і призерів, світовими зірками Олімпійського спорту.

Олімпійський календар 2024 року наповнений олімпійською незламністю, вірою і надією.

На фоні знищеної росією - країною агресором української спортивної інфраструктури спортсмени, які всупереч російській агресії продовжують тренуватися, змагатися, представляти Україну на чемпіонатах світу, Європи й Олімпійських іграх.

ДОВІДКА:

Микола Синельников – спортивний журналіст та репортажний фотограф, член Національної спілки журналістів України, член Асоціації спортивних фотографів України, народився та живе у Кам’янському.

На замовлення агентства «Reuters» документував російські злочини на сході України.  Його фотоальбом STOP WAR зі світлинами зруйнованих під час війни спортивних об’єктів увійшов до ТОП-10 престижної премії AIPS Sport Media Awards. Він прагне мовою світлин показати всім, що таке війна в Україні. 

Він брав участь у багатьох виставках, у тому числі й міжнародних. З роботами Синельникова вже знайомі жителі Німеччини, Польщі, Чехії, Португалії, Мексики та Канади.

Місто Сергія Величка

Сергій любив рідне місто, любив його знімати. Здавалося б, чого простіше – будинки, вулиці, площі... Вони статичні. Проте погляд художника, закоханого у свою натуру, дає нам нову інтерпретацію буденності.

Зі спогадів:

"Нельзя сказать, что дружба виртуальна, если виделся когда-то с человеком в реале. Но с другой стороны, если бы не социальная сеть, мы бы никогда не возникли вновь в жизни друг друга, не узнали бы друг друга на улице, прошли мимо. Другими словами, взаимный интерес в этом случае хотя и возникает не на пустом месте, нынешние мы в большей степени сетьевые друзья.

Сергей был для меня виртуален еще в те времена, когда и слова такого не было. В нашей школьной компании, компании молодых коллег, Татьяна была вроде соломенной вдовы - был муж, сын, о муже упоминалось в разговорах, но в Танином доме на видном месте не было его фотографий; отсутствие мужчины в доме сказывалось на Танином характере. И на мальчике. "По морям, по волнам, нынче здесь, завтра там..." 

Сергей плавал. Уверен, что молодой моряк приезжал на побывку, возможно Таня посвящала в это близких подруг. В моей памяти этого не осталось. Незадолго до того, как я сменил работу, перешел в другую школу, Сергей "встал на якорь" в родном городе и по этому случаю коллеги были приглашены к Тане в гости. Так я познакомился с Сергеем. Больше мы не встречались и что было странно, спустя много лет бывшие коллеги и ученики не могли сказать мне что-то определенное о Таниной судьбе.

Однажды у Валентина Коржа, ведущим рыбацкий блог, я увидел отчет о мероприятии и фотографии к нему, которые сделал Сергей Величко. Присмотрешись, сравнив, я понял, что это Танин муж. Качество снимков выдавало професионала и я мог бы подружиться с Сергеем только на этой почве, но у меня был еще и "шкурный интерес". Сергей меня сразу узнал. Он помнил всех из тогдашнего окружения его жены. Он хотел поговорить. Он был одинок. Ему нужно было выговориться. Монолог был долгий. Я ощущал себя случайным попутчиком в купе поезда, которому можно рассказывать всё.  Упущу подробности. Таня оставила школу, стала скромной домохозяйкой и потому  как бы "потерялась" для остальных. Она была его единственной настоящей любовью. Таня умерла у него на руках. С сыном не сложилось. Более чем не сложилось. А когда сын разводился, Сергей взял сторону невестки, что еще более усугубило их отношения. Единственной отрадой Сергею были две внучки, которые отвечали ему взаимностью.

Как фотограф, Сергей всё время совершенствовался. Я хотел проследить это ретроактивно и сделать пост о нем, как о фотографе, но Фейсбук не дал, посчитав что я хочу стащить чужое и заблокировал для меня функцию скачивания. Почему я хотел это сделать, не спрашивая автора? Сергей умер несколько дней назад.

Всё же, кое-что я успел, включая селфи Сергея. Пусть работы Сергея Величко еще раз вернутся в Сеть. Жаль, на фотографиях нет копирайта автора, хотя независимо от этого Фейсбук формально припишет фотографии мне. Это не обойти.

Сережа, ты же понимаешь. И простишь."

(Михайло  Лібенсон (Ізраїль)