среда, 20 апреля 2016 г.

7 найважливіших видань "Книжкового Арсеналу" .

20 квітня вшосте розпочинається "Книжковий Арсенал" — міжнародний книжковий ярмарок і одна з головних культурних подій в Україні.
Насправді лише ярмарком окреслити його вкрай важко: дискусії, панелі, "круглі столи", майстер-класи, перформанси, читання, виступи – асортимент величезний і безкінечно строкатий.
Цього року на "Арсеналі" представлять близько 300 новинок, серед яких переважають перекладні видання. 
Аби не розгубитись у цьому океані нового і невідомого,  пропонуємо ТОП-7 найцікавіших книг, який сформував для вас літературний критик і літературознавець Євгеній Стасіневич. 

КРІСТОФ РАНСМАЙР. "ХВОРОБА КІТАХАРИ"
 
 ("Видавництво Жупанського", пер. М. Солодовника)
Рансмайр – легендарний письменник-відлюдник, який, написавши лише кілька художніх книжок, став утіленням нової німецькомовної класики. Хтось досить безвідповідально зараховує його до "чистих" постмодерністів, але якраз "Хвороба Кітахари" — роман, який австрієць писав півтора десятка років – це найпереконливішим чином заперечує.

 
Перші десятиліття після Другої світової, але війна ще десь тримає, хоча німці й розбиті. І в містечку Моор уповні відчуваються наслідки тієї політики, яку американці вирішили застосувати до країни-агресора: весь індустріальний комплекс демонтовано, доріг немає, Німеччина відкинута в суто аграрну добу. Ті, хто підірвав модерний проект, першими мають бути із нього викинуті.
Культивується комплекс провини і само-ненависті, мешканці змушені будувати меморіали жертвам Катастрофи. Жити в такому світі нестерпно, але троє дуже різних головних героїв намагаються. І це той випадок, коли спасіння власної – однієї єдиної душі може подарувати надію, якої давно ніде немає.
Альтернативна історія, так. Але передовсім – величний роман про те, що ми насправді втратили в ХХ столітті.
Чудовим контрапунктом до "Хвороби Кітахари" може бути книга чеха Яхима Топола "Майстерня диявола", що її також буде представлено на цьогорічному "Арсеналі". Там теж бережуть пам'ять про загиблих, але роблять це з власної волі та з ризиком для життя. Такі різні візії однієї Європи.  

ІҐНАЦІЙ КАРПОВИЧ. "СОНЬКА"

("КОМОРА", пер. О. Сливинського)
Видавництво "Комора" наполегливо виводить на український ринок центрально-східноєвропейський роман – "формат" настільки ж зрозумілий, наскільки й трендовий і важливий з огляду на митарства сучасної української прози.

 
"Сонька" Карповича – безумно популярного на батьківщині поляка – з їхнього числа: тут є дві історичні площини, сучасність і період Другої світової, є історична амнезія та є скелети в шафах, які знаходяться в інших шафах, де також є скелети. Бо ж молодий режисер натрапляє на давню історію "кохання під час холери", а точніше стосунків із присмаком колаборації, і вже зсередини них видобувається щось не менш заборонене й травматичне, щось із тінню зради власної крові.
Звичайно, це все сплететься в тугу стрічу Мебіуса, де все пов’язано з усім, а сьогодення просто не має права зверхньо ставитись до минулого: відплата не забариться. Проте зрозумілість "моралі" зовсім не зменшує ваги художніх здобутків роману, особливо якщо взяти до уваги, що переклад виконав Остап Сливинський.

МАКСИМ ТАРНАВСЬКИЙ. "НЕЧУВАНИЙ НЕЧУЙ"

(Laurus, пер. Я.Стріхи)
Скільки хороших – читабельних, свіжих, по-справжньому цікавих – книжок гуманітарного нон-фікшину ми отримуємо щороку? Десь дві-три, не більше. Жахлива насправді статистика.
Дослідження Максима Тарнавського – канадійця, який усе життя займається українською літературою – має хоча б частково цю ситуацію виправити.

 
"Нечуваний Нечуй. Перечитання реалізму" – підзаголовок може дещо сконфузити своєю сухістю, та якщо задуматись – ціль поставлена вкрай абмітна і нагальна, адже реалізмом, "не-модним" і "позавчорашнім", займатися сьогодні не хочуть геть.
Тарнавський же береться не лише зняти з фігури головного нашого реаліста – Івана Нечуй-Левицького – віковий наліт стереотипів, ідіотських тверджень і просто нерозуміння.
Він розказує і про те, що, здавалось би, давно відомо. Але розказує по-іншому, виважено, проте жваво і фактично без над-інтерпретацій. Ось що ми знаємо про біографію Нечуя, образ України і власне українців у його творах, а ось як варто описувати його реалістичне письмо, роль і характер Нечуєвих жіночих персонажів й історичні тексти, більшість із яких широкому загалові просто невідомі.
Важлива книга, дасть бог – дійде і до шкільних учителів.  

МАРЦІН ЩИГЕЛЬСЬКИЙ. "КОВЧЕГ ЧАСУ" 

("Урбіно", пер. Б. Антоняк)
Діти й історичні катастрофи – тема вкрай слизька, адже потенційно може призвести до максимального сльозогінного ефекту, звалившись у дешеву спекуляцію. Прикладів чимало.
Але є і протилежні випадки: їхня мала кількість компенсується найвищою якістю культурного продукту, і, річ зрозуміла, "Ковчег часу" потрапляє саме в цю категорію.

 
Друга світова, варшавське гетто. У малого Рафала з радостей життя – дідусь-скрипаль і походи до бібліотеки, де можна взяти безліч книг, аби відволіктися від мороку довкола. Звичайно, у хлопчика станеться перша літературна любов, якою виявиться "Машина часу" Веллса, і наслідки такого захоплення от дійсно важко уявити: нестримні фантазії під час війни надто небезпечні. Хоча й по-своєму рятівні.
Книжку Щигельського хочеться порівнювати, з одного боку, з щоденниками Шпільмана, що лягли в основу фільму "Піаніст", – і тоді "Ковчег часу" постає його "дитячою" версією, "входом з протилежного боку". Але разом з тим твір Щигельського можна порівняти з фільмом Беніні "Життя прекрасне", де довколишні жахи компенсуються велетенським бажанням врятувати від них дитину. Хоча претекстів насправді безліч.
Точно зрозуміло одне: "Ковчег часу" – з тих буцімто підліткових книжок, які необхідно прочитати кожному дорослому . Хороша література обмежень не знає. 

КАТАЛІН ДОРІАН ФЛОРЕСКУ. "ЯКОБ ВИРІШУЄ ЛЮБИТИ"

("Книги-ХХІ", пер. Ю. Прохаська)
Флореску – швейцарсько-німецький письменник румунського походження, і не дивно, що після чотирьох написаних книжок він нарешті взявся за історію про катастрофічне розсіювання і виривання з питомого ґрунту.
Мова про війну, хоча точніше її назвати таки Війною, адже "Якоб…" – книга довжиною у два століття, і на долю багатьох поколінь родини Обертинів, які, шукаючи мирного життя, тікають від Тридцятирічної війни до провінції Банат, їх випаде чимало.

 
Якоб – оповідач, що переживає саме Другу світову, але цим його страждання геть не обмежуються: зради і смерті, депортації і різні варіації тоталітаризму, відчай, але й непереборне бажання будь-що вижити. Осатанілі бурі історії і маленьке село Трібсветтер, де виживають і борються за існування, не надто думаючи про "чому".
Достоту компактна сімейна сага, по суті, є притчею, однак про що – це вже компетенція читача. І хай ні назва, ні окремі колізії не введуть в оману: сентиментальності у цій історії майже немає. Коли Якоб таки вирішує любити, то це стосується не стільки одного чоловіка, як усіх взагалі. Це перевірка базової людської "прошивки" – чи може любов існувати в таких умовах, а чи саме в таких вона і проявляється на повну силу?
Питання, заради феєричної відповіді, на яке варто прочитати цей роман. Ну, і перекладач в особі Юрка Прохаська – того, хто вже ощасливив нас блискучими "україномовними" Рільке, Ротом і Кафкою.

ТОМАС ПІКЕТТІ. "КАПІТАЛ У ХХІ СТОЛІТТІ"

("Наш Формат", пер. Н.Палій)
Ще один нон-фікшн, щоправда, цього разу цілком культовий, попри те, що вийшов якихось три роки тому. Економічна теорія – в купі з історією економічних ідей – не найпопулярніша сфера з точки зору масового читача.
А все ж в умовах, коли всі зробилися експертами з усього, особливо, коли йдеться про поради з покращення життя, прочитати чималу роботу француза просто необхідно. Стане зрозумілішою і складність окремих механізмів (Пікетті блискуче пояснює), і той неозорий бекграунд, що його слід мати, аби дозволити собі робити схожі висновки.

 
І мова не так про центральну тезу Пікетті (ріст капіталістичної економіки неминуче сповільнюється, як наслідок – в руках окремих людей збільшується концентрація багатств, які провокують нерівність, ставлять під загрозу демократію і "пожирають майбутнє"; вихід – прогресивна шкала оподаткування), яку встигли серйозно покритикувати.
Важливо те, яким чином він будує свою розповідь: з купою ядуче точних формулювань, із посиланнями на тексти Бальзака і Джейн Остін і ні на хвилину не забуваючи про широкий загал. Виходить не так новий Маркс (його француз не подужав), як суміш Броделя і Кругмана: масштабно, зрозуміло і місцями вкрай іронічно.
Погано, що ми вкотре програли першість у перекладі росіянам, однак добре вже те, що все одно впоралися більш-менш швидко. Тепер ще б прочитати, засвоїти і взяти на озброєння.

НІЛ ҐЕЙМАН. "КОРАЛІНА"

("Країна Мрій", пер. О. Мокровольського)
Украй нетипове жанрове утворення, де змішуються дитячо-підліткова фантастика й чистої води трилер.
Ми знаємо "Кораліну" Ґеймана – без сумніву, культового англійського письменника, чия творчість геть не зводиться до наліпки "фантастика" – за чудовою анімаційною адаптацією, хоча розходження з претекстом там усе ж є.

 
Історія про дівчинку Кораліну Джонс, яка, переїхавши з батьками до нового будинку, знаходить там потаємні двері до Іншого світу. Там усе так само, за винятком того, що там батьки приділяють їй значно більше уваги. А натомість у всіх мешканців ґудзики замість очей, і це не може не насторожувати.
Ця історія тоді щиро сподобалася глядачам. Щоправда, за фантасмагоричністю загального дійства якось втрачалася проста, але вкрай важлива думка, яка у Ґеймана зчитується без особливих проблем: ірраціональне і небезпечне виходить на поверхню там, де бракує нормального і життєво необхідного – уваги, взаєморозуміння і любові.
А, з другого боку, діти, ці найкращі провідники фантастичного, краще за будь-кого з дорослих можуть грати на цій території: і коли викликають до життя неконтрольовані химерні сили, і коли потім дають собі з ними раду.
Галерея прекрасних у своїй дивності персонажів, непідробна моторошно-таємнича атмосфера, чудовий загальний меседж і блискучий оповідацький хист – "Кораліна" може і навіть має стояти поруч з іншими великими книгами і проектами працьовитого англійця: "Американськими богами", "Океаном в кінці дороги" і навіть грандіозною "Пісочною людиною".  

На цьогорічному "Книжковому Арсеналі" читачам, безперечно, варто звернути найсерйознішу увагу й на інші видання: Єжи Ґєдройць, "Автобіографія у чотири руки" ("Дух і Літера"); Яхим Топол, "Майстерня диявола" ("Темпора"); Сара Торнтон, "33 митці у трьох актах" (ArtHuss); Роберт Вальзер, "Розбійник" ("Видавництво Жупанського"); Карола Ганссон, "Штайнгоф" ("КОМОРА"); Етгар Керет, "І раптом стукіт у двері" ("Фоліо"); Ніна Джордж, "Маленька паризька книгарня" ("Наш формат"); Емілі Локгарт, "Ми були брехунами" (КСД); Стівен Ґокінг, "Джордж і таємний ключ до Всесвіту" (ВСЛ).

Див.: http://life.pravda.com.ua/culture/2016/04/14/210946/

Комментариев нет:

Отправить комментарий