«Піаніно» — фільм, у якому мовчання звучить голосніше за слова.

Нещодавно в бібліотечному кіноклубі ми переглядали та обговорювали стрічку, що стала володарем майже всіх можливих і неможливих нагород — від «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю до трьох «Оскарів», а також «Сезара», «Золотого глобуса» й цілої низки престижних номінацій.

«Піаніно» — історія німої піаністки, яка з’явилася на екранах на початку 1990-х і принесла світове визнання новозеландській режисерці Джейн Кемпіон. Це кіно не втратило своєї сили й сьогодні.

Ада замовкла у шість років. Відтоді її голос — це музика. Піаніно стало її мовою, тілом, диханням. Кожна клавіша — зізнання, кожен акорд — крик, який неможливо вимовити словами.

Разом із маленькою донькою та піаніно вона залишає Шотландію й вирушає на край світу — до Нової Зеландії, до чоловіка, якого ніколи не бачила, але якого їй визначили доля й листи. Там на неї чекає не дім, а дика природа, холодна відчуженість і жорсткі правила світу, де жінка — власність.

Це кіно про пристрасть, що ранить. Про любов, яка водночас звільняє й калічить. Про злість, зраду та вибір, за який доводиться платити тілом і тишею.

«Піаніно» не прагне бути зручним. Це фільм, який або входить під шкіру — або відштовхує. Але байдужим не залишає нікого.

#EVZgefördert #єМістечко #Бібліотека_на_Шевченка