понедельник, 11 мая 2015 г.

Травневе читання. Новинки публіцистики та есеїстики.

Після Книжкового Арсеналу настає той благодатний час, коли новинок багато. В цей огляд потрапили тексти з публіцистикою та есеїстикою, що привернули увагу з числа арсенальних новинок.

У наступній статті ми розглянемо новинки художньої літератури.

Володимир Єрмоленко. Далекі близькі (Видавництво Старого Лева, 2015)
Володимира Єрмоленка представляти як автора не потрібно. Він відомий український філософ, добрий колумніст, автор людяних статей
"Далекі близькі" - це збірка есеїв навколо дванадцяти авторів. Це Жан-Жак Руссо, Джакомо Казанова, Франц Месмер, Ернст Гофман, Жуль Мішле, Гюстав Флобер, Сабіна Шпільрейн, Ромен Гарі, Ролан Барт, Жак Дерріда, Сьюзен Зонтаг, Мішель Турньє. Всі вони – важливі західні автори, відомі бодай поверхово кожній людині з університетською освітою. Кожен з есеїв збірки виглядає як ментальна мандрівка в давно прочитані тексти, тобто додому, в рідні обжиті стіни.
Володимира Єрмоленка, як виглядає, не цікавлять спроби "десакралізувати" чи "спростити" класиків – попри грайливу метафору авторів як "сусідів", що є в передмові. Його цікавить ірраціональна частина їхньої творчості, те, що можна відчути та усвідомити як ейдос письма кожного з цих дванадцяти – сказати б, апостолів любові. Тому що саме цей сюжет – любов, емоція, ірраціональне – в моїх очах постає як центральний. Тому що сам Володимир Єрмоленко підходить до читання та писання текстів із серцем. 

 
Володимир Єрмоленко концентрується на тих речах, що лишаються невидимі, в кутику ока. Він читає не лише великі програмні тексти, але і на те, що лишається поза списками літератури. Його коло читання – це ще й читання людини, котра володіє іноземними мовами, тому інтелектуальний горизонт виходить ширшим, а перспектива – глибшою, ніж це зазвичай буває в тих, хто читає перекладну гуманітаристику.
"Далекі близькі" - дуже особливий текстовий простір. Він схожий на своєрідне "запрошення до подорожі". Як мінімум, ним варто скористатися для розширення власного списку літератури.

Ярослав Грицак. Куди рухається світ. – Київ, Грані-Т, 2015
Ярослав Грицак – один із найвідоміших українських істориків, а також важливий коментатор подій в Україні. Він вміє вписувати наші події в світовий контекст, тим самим розширюючи рамки сприйняття. До ефектів такої роботи додається актуалізація нових термінів в українській публіцистиці – як-то "прекаріат".
До переваг Грицакової колумністики я відношу його наріжну ідею про те, що українську націю будувати не треба – вона вже є ("українська нація не лише сформувалася, але й є доволі стабільною спільнотою").


Авторові ідеться про політичну націю, яка вже є, люди в якій вже об’єднані, тож головним викликом для мислення цього інтелектуала є модернізаційний проект. Що це може бути? Лише достаток? Лише безпека? Віра? Церква? Мова?
Ярослав Грицак міркує про те, що нас об’єднує, і про те, що нас роз’єднує.
З його тезами можна погоджуватися чи ні, але вони точно є одними з найцікавіших у контексті теми соборності країни – колись, тепер і в майбутньому. Мені це звучить втішно – на відміну від стереотипів про "неукраїнські регіони". Українці – це вільні люди у вільній країні, поєднані спільною метою. Лишилося тільки її сформулювати.
Тут амбітна назва збірки колонок і публічних лекцій "Куди рухається світ" стає зрозумілою - після прочитання всієї дистанції від першого та останнього текстів. Книжку відкриває теза про потребу подолати історію, вирватися з кола вічних помилок. І закриває ідея щодо об’єднавчої для цілої країни мети – наприклад, перетворення українців на частину 26% населення, що живуть у достатку в країнах "відкритого доступу", в найбагатших країнах. 

The Ukrainians: історії успіху. Упорядники Тарас Прокопишин, Володимир Бєглов, Інна Березніцька – Львів, Видавництво Старого Лева, 2015
Що буває, коли ІТ зустрічається з літературою? Буває старт-ап. Навіть якщо це не дуже старт-ап, а переосмислена версія вже існуючого тренду. 
Наприклад, чудовий проект "The Ukrainians" на однойменному сайті. Він складається з півсотні інтерв’ю із людьми різних професій, ідеологій та походжень. Щоправда, з домінуванням саме львівської тусовки – що не дивно, бо проект локалізується у Львові. Кожне інтерв’ю з кожним героєм містить схожі запитання. Як ви стали тим, ким є? Що є успіх? Що є вашими цінностями? Чи відступали колись від власних принципів? Майже "анкета Пруста". І спробуй, читаючи це, не почати ставити самій собі такі ж запитання. 
Витоки проекту "The Ukrainians" я бачу в серії інтерв’ю "Інший формат", які свого часу блискуче провів Тарас Прохасько. Щоправда, "Інший формат" - це радше бесіда двох рівних, один із яких трохи частіше слухає, ніж говорить. "The Ukrainians" (як і мої – нескромно згадаю - "33 герої укрліт" або "Історії талановитих людей") є радше розмовою з прозорим і позірно майже непомітним інтерв’юером, що дозволяє на перший план поставити героя чи героїню розмови.


Якщо на сайті проекту "The Ukrainians" є півсотні розмов, то в книжці – всього два десятки. Тут виникає сюжет добору. Хто і чому потрапив у друковану версію? Розкусити закономірність мені не вдалося. Два церковники, жменя журналістів, трохи музикантів, нестандартні підприємці. 
Здається, такий спектр дозволяє однаково успішно промовляти і до бізнес-аудиторії, що орієнтована на більш прагматичні речі, і до пошукачів радше абстрактних ідей, поза сюжетом вигоди чи матеріального успіху.   
"The Ukrainians" долучаються до роботи майбутніх суспільних медій – вони творять контекст змістів поза "рейтингом", де слово надається, можливо, менш публічним, але цікавим співрозмовникам.

Олександр Бойченко. Більше/Менше. – Чернівці, Книги – ХХІ, 2015
Олександр Бойченко – літературознавець, перекладач, колумніст. Його свіжа книжка "Більше/Менше" виглядає дуже звично – це ще одна збірка есеїв і колонок.
Вирізняє її наявність текстів "із довшим диханням", як сказав про них сам Олександр Бойченко мені в інтерв’ю.


Ці тексти єднає наскрізне апелювання до образу Сократа – десь цей перший європейський інтелектуал є головним героєм, десь постає побіжно, в ролі анекдоту чи прикладу. Саме Сократ як (епізодичний) герой дозволяє Бойченку ввести в текст сюжет існування інтелектуала в умовах, непридатних до життя. Сюжет про співпрацю з владою та її межі.
Тексти збірки "Більше/Менше" - контраверсійні. Я з ними переважно не згодна. Але в них міститься чимало іронії, що дозволяє мені частину тез відчитувати радше як провокацію чи жест, а не як висловлення думки в давній полеміці з уявними опонентами.
Принадою цього читання є також те, що політичні сюжети замасковано під критичні нариси навколо літератури, тому є можливість абстрагуватись і просто поринути в світ аналізу текстів улюблених або невідомих раніше письменників.

Тиберий Сильваши. Эссе. Тексты. Диалоги (Щербенко Арт Центр і Huss)
На моїй пам’яті не так багато в Україні є книжок, які дозволяли би попрацювати з художником у його власній майстерні, зазирнути через плече та вступити в діалог. Та і не тільки книжок – спробуй знайти бодай жменю документального кіно про роботу сучасного українського художника.
Книжка текстів Тіберія Сільваші мені виглядає подібною на трюмо. Три дзеркала відображають один образ у різних ракурсах – художник (який аналізує власний живопис та однодумців), критик (який дивиться інші виставки, ходить в музеї, веде щоденник побаченого, міркує про природу мистецтва колись і тепер) та співрозмовник у тандемі з різними інтерв’юерами.
Цінність цього читання - в певній відкритості "швів". Крізь тексти видно, як формується коло ідей навколо живопису. Текстова розмова Сільваші – і розмова з собою, щоденник, і доброзичлива промова до інших. Фігура в напівоберті. І саме ця відкритість, саме цей ракурс, думаю, має дозволити читачеві вступити в діалог із автором, художником-письменником. 


Сподіваємось, таких текстів буде більше.

Комментариев нет:

Отправить комментарий