Читання як забутий рефлекс.

 Найсвіжіше з обговорюваних досліджень показало, що 50,9% українців не читають.

Рік тому я коментувала дослідження, що виявило більше 80% українців, котрі за рік не прочитали жодної нової книги українського письменника. Тобто вони просто не мають рефлексу стежити за новинками та ходити в аналогові чи електронні книгарні.

Восени 2012 року Центр соціальних досліджень "Софія" представив буклет "Культурні практики і культурна політика. Актуальні питання соціокультурної модернізації в Україні". В ньому зібрано результати опитування 2009 українців про їхні буденні культурні практики.

Якщо говорити про книжку, то, згідно з цим дослідженням, вона не посідає важливого місця в культурному меню.

Наприклад: 65% респондентів відповіли, що "за останні три місяці художньої літератури не читали", 42,6% стверджують "книг практично не читаю".

Або інший приклад: перші сходинки читацьких уподобань посіли авторки детективів з Росії – Олександра Марініна та Дар’я Донцова.

Подібну сумну картину можна спостерігати не лише в галузі літератури. Це я до того, що корисно усвідомити воістину всенародну байдужість до культурного життя в принципі.

Тобто українській літературі та українській книжці як об’єкту читання, виготовлення, продажу та купівлі не пощастило десь так само, як не пощастило українському театру, кінематографу, музиці, музейній та виставковій справі.

Хоча, як на мене, першопричини занепаду та байдужості подекуди різні. Бідні бібліотечні фонди і відсутність виставкових зал, застарілі методи роботи з відвідувачами (клієнтами?) консервативність театрів і брак адекватних концертних зал, якась дивна сьогодні орієнтація на "елітарність" високочолого споживача, нехтування елементарними інструментами промоції, відмова від популяризації… Але це вже тема для окремої розмови.

Коли я дивлюся на цифри про українське не-читання, то закономірно виникає підозра, що вже "пропало всьо".

Тому мені хотілося би поміркувати насамперед про способи покращення.

Вже процитоване дослідження "Софії" містить цікаві цифри:

в будні дні 39,2%  українців дивляться телевізор протягом 1-2 годин на день, ще 32,4% - протягом 3-5 годин,

у вихідні дні таких 22,8% та 42,7% відповідно… і ще 21,1% дивляться телевізор більше 5 годин на день.

Всі ці люди дивляться насамперед "сучасні російські художні фільми" (40,6%), "старі вітчизняні (радянські) художні фільми" (40,0%), "розважальні та гумористичні передачі, шоу, конкурси" (39,8%), "українські та російські серіали" (34,8%), "іноземні (окрім російських) художні фільми" (32,3%), "прогноз погоди" (30,4%).

Здається, що десь тут, в серці телеаудиторії лежить ключ до серця українського не-читання.

Саме тому мені регулярно дуже прикро читати різноманітні ФБ-статуси з протиставленням "тих-хто-читає" і "тих-хто-дивиться-ТБ". Особливо з огляду на те, що критикують  часто ті, хто телебачення не дивиться… чи декларує, що не дивиться.

Поділ на "еліту", котра читає, та "не-еліту", котра дивиться телевізор, є глибоко хибним. Як мінімум, він суперечить не раз і не двічі декларованим тезам про потребу промоції читання.

Тому настав час привести гору до Магомета – ну бо Магомету прийти до гори не дозволяє ані якість освіти, ані доступність культурного дозвілля (з книгарнями включно).

Ось тут і виникає проблема: люди, що працюють з літературою, книжкові менеджери, письменники просто не готові змінюватися та робити кроки назустріч формату. Телевізор передбачає картинку, і від цього нікуди не втечеш. Для прикладу наведу акції руху "Не будь байдужим" - вони зазвичай наближені до перформенсів, і тому мають непогане теле-покриття.

Тобто можна побачити і розгадку. Замість нарікання на "дебілізацію" та брак фахових програм можна вибрати шлях адаптації звичних форм говоріння про книжки і-або інші об’єкти культурного життя.

 У всіх опитуваннях виявляється, що на першому місці серед вподобань українців, які досі читають, стоять "сучасні російські письменники". Якщо поіменно – то Марініна і Донцова. Обидві з великим відривом від третього місця списку вподобань – Пауло Коельо.

И може асортимент художньої сучасної української літератури втамувати потребу в таких авторах? Не може.

Причини щонайменше дві.

Перша: таких письменників дуже мало.

Друга: українці, котрі живуть не в Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську та інших обласних центрах, які є й осередками культури, просто не мають де купити книжку та відкрити свого Кокотюху.

Сучасна українська книгарня (якщо вона взагалі є у вашому місті) пропонує насамперед романну літературу з претензією на інтелектуальність. Авторів масового чтива набереться, може, з десяток. Та й то половина з них щиро ображатиметься на титул "масовий автор" або "автор масової літератури".

В царині сучасної української книги є чимало комунікаційних проблем. Наприклад, відсутність якісного поля комунікації видавців і письменників між собою.

Я говорю навіть не про майданчики для публікації засадничих текстів або бодай рецензій. Комунікація просто відбувається погано.

Всередині цеху немає спільного обговорення потреб галузі. Я не маю на увазі потребу всім пристати до однієї стратегії розвитку, але полілог точно знадобився б.

Якщо розширити межі та вийти поза суто літературний контекст, то буде ще цікавіше.

Наприклад, я не впевнена, чи письменники регулярно ходять на важливі виставки та дивляться актуальні фільми в кіно. Так само я, звісно, не знаю, що читають і чи читають сучасні українські художники.

В галузі, на мою скромну думку, дуже мало професіоналів. В сенсі дизайнерів, верстальників, редакторів, коректорів... ба, й видавців. Сюди ж я додам віру в особливий книжковий "український шлях" - заміть використання напрацьованих у світі моделей.

В цьому легко переконатися, якщо подивитися на полицю будь-якої книгарні.

Я думаю, що проблеми української книжки можна вирішити підняттям якості продукту.

Все ті ж, що й зазвичай. Я думаю, що проблеми не вирішити шляхом простих пільг книговиданню чи лише фінансової державної підтримки. Потрібні структурні зміни та якісне поліпшення складу працівників галузі.

 Ірина Славінська, літературний оглядач "Української правди. Життя".