четверг, 4 апреля 2013 г.

Життя як творчість… до 95 - річчя з дня народження Олеся Гончара.



Олесь Гончар прожив на цій землі 77 років, і з них 46 — більша частина його творчого життя — минули у славетному письменницькому будинку Роліт, що стоїть на розі вулиць М. Коцюбинського та Б. Хмельницького у центрі Києва. Саме в цих стінах з-під його пера вийшли відомі романи «Таврія»,«Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Твоя зоря», численні публіцистичні твори, новели, кіносценарії.
 1949 року Спілка письменників запропонувала Гончару — на той час уже лауреатові Сталінської премії — переїхати в Роліт. Ви певно, здивуєтеся: хіба у престижному письменницькому будинку були вільні квартири? Відомо ж бо, в повоєнному Києві не те що квартиру — кутка вільного треба було ще пошукати. Річ у тім, що в Роліті мешкали не тільки майстри пера. Деякі квартири отримали й інші митці — художники, артисти, музиканти. Серед них був і відомий український піаніст Абрам Луфер, директор Київської консерваторії. Влітку 1948-го він помер. Сім'ю небіжчика «ущільнили», підселивши в його квартиру поета Петра Дорошка. Саме з родиною Луфера і обмінявся кімнатами Гончар. Дорошкові у Спілці пообіцяли, що, коли заселятимуть новий письменницький будинок по вул. Червоноармійській, 6, його поселять туди. А Олесь Терентійович залишиться в цій — тоді вже окремій — чотирикімнатній квартирі. Сьогодні в кабінеті Олеся Терентійовича — все так, як було за його життя. Письмовий стіл, канапа, на якій він відпочивав удень, журнальний столик, фотографії на стінах. І, звичайно, книжкові шафи.
 — Працював він каторжно, — згадує вдова Валентина Данилівна, — був вимогливий до кожного слова, вимордовував себе за письмовим столом.
 Зазвичай Гончар писав зранку. Не вдосвіта, як більшість колег, а приблизно з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав усі телефони, а коли хто й додзвонювався, то домочадці відповідали, що його немає вдома.
 — Удосконалював текст до безконечності. Правив навіть надрукований твір. Друге видання, третє — там всюди відмінності, порівняно з початковим журнальним варіантом.
 Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з'їзди, засідання, депутатські обов'язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це«каторгою на творчих галерах»  (щоденниковий запис від 23.11.1980).
 Гончар був не з тих, хто «пече» романи щорік, адже справжню річ треба виносити в душі, вистраждати, виписати до коми, до титли. Після «Прапороносців» він створив — за майже три десятиліття — вісім романів.
Може, було б створено більше, проте історія з шельмуванням «Собору», який вилучили з літератури на двадцять років, підкосила письменника. А втім, хіба атакували тільки цей роман? Тій-таки «Тронці» закинули пацифізм і чинили всілякі видавничі перепони. І лише коли головна партійна газета«Правда» в Москві надрукувала «Полігон», новелу з цього твору, роман прийняв до друку київський часопис «Вітчизна». Та й то в останню мить цензура — без погодження з автором! — вилучила прямо з верстки цілий фрагмент, у якому йшлося про острів-табір для репресованих жінок. Роман «Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою — «Твоя зоря».
 Переповідали, що нагорі заперечили: у нас, мовляв, одна дорога — до комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадавсумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.
 Звісно, з названих творів легко утворюється й інший ряд. Так, саме за
«Тронку» письменник отримав престижну Ленінську премію, а за «Твою зорю» - Державну премію СРСР. Але телевізійні репортажі про вручення Гончару високих нагород, що їх транслювала програма «Время», відбивали тільки верхівку айсберга. В реальному житті були не лише вітання, оплески й радісні усмішки.
За цей час ні рай земний, ні комунізм, колись обіцяний Хрущовим, так і не настали. Не щезли ні цензура, ні ідеологічне прокрустове ложе. І Гончар, увінчаний багатьма високими нагородами, час од часу зізнавався дружині: «От якби мені писати на повну котушку!» 
За життя, як відомо, головним  романом  Гончара вважалися «Прапороносці». Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик заповідав класти в могилу — під голову — сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Це занотовано не в 1990-ті роки, коли в багатьох людей коригувалися життєві погляди й оцінки минулого, і навіть не в часи перебудови. Гончар склав цей своєрідний заповіт у січні 1982-го.

Комментариев нет:

Отправить комментарий