Олесь
Гончар прожив на цій землі 77 років, і з них 46 — більша частина його творчого
життя — минули у славетному письменницькому будинку Роліт, що стоїть на розі
вулиць М. Коцюбинського та Б. Хмельницького у центрі Києва. Саме в цих стінах
з-під його пера вийшли відомі романи «Таврія»,«Людина і зброя», «Тронка»,
«Собор», «Твоя зоря», численні публіцистичні твори, новели, кіносценарії.
1949
року Спілка письменників запропонувала Гончару — на той час уже лауреатові
Сталінської премії — переїхати в Роліт. Ви певно, здивуєтеся: хіба у
престижному письменницькому будинку були вільні квартири? Відомо ж бо, в
повоєнному Києві не те що квартиру — кутка вільного треба було ще пошукати. Річ
у тім, що в Роліті мешкали не тільки майстри пера. Деякі квартири отримали й
інші митці — художники, артисти, музиканти. Серед них був і відомий український
піаніст Абрам Луфер, директор Київської консерваторії. Влітку 1948-го він
помер. Сім'ю небіжчика «ущільнили», підселивши в його квартиру
поета Петра Дорошка. Саме з родиною Луфера і обмінявся кімнатами Гончар.
Дорошкові у Спілці пообіцяли, що, коли заселятимуть новий письменницький
будинок по вул. Червоноармійській, 6, його поселять туди. А Олесь Терентійович
залишиться в
цій — тоді вже окремій — чотирикімнатній квартирі. Сьогодні в кабінеті Олеся
Терентійовича — все так, як було за його життя. Письмовий стіл, канапа, на якій
він відпочивав удень, журнальний столик, фотографії на стінах. І, звичайно,
книжкові шафи.
—
Працював він каторжно, — згадує вдова Валентина Данилівна, — був вимогливий до
кожного слова, вимордовував себе за письмовим столом.
Зазвичай
Гончар писав зранку. Не вдосвіта, як більшість колег, а приблизно з 10 до 14
години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав усі телефони, а коли хто й
додзвонювався, то домочадці відповідали, що його немає вдома.
—
Удосконалював текст до безконечності. Правив навіть надрукований твір. Друге
видання, третє — там всюди відмінності, порівняно з початковим журнальним
варіантом.
Якщо
з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, Гончар
журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з'їзди, засідання,
депутатські обов'язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись додому,
письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це«каторгою на творчих
галерах» (щоденниковий запис від 23.11.1980).
Гончар
був не з тих, хто «пече» романи щорік, адже справжню річ треба виносити в душі,
вистраждати, виписати до коми, до титли. Після «Прапороносців» він створив — за
майже три десятиліття — вісім романів.
Може,
було б створено більше, проте історія з шельмуванням «Собору», який вилучили з
літератури на двадцять років, підкосила письменника. А втім, хіба атакували
тільки цей роман? Тій-таки «Тронці» закинули пацифізм і чинили всілякі
видавничі перепони. І лише коли головна партійна газета«Правда» в Москві
надрукувала «Полігон», новелу з цього твору, роман прийняв до друку київський
часопис «Вітчизна». Та й то в останню мить цензура — без погодження з автором!
— вилучила прямо з верстки цілий фрагмент, у якому йшлося про острів-табір для
репресованих жінок. Роман «Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою — «Твоя
зоря».
Переповідали,
що нагорі заперечили: у нас, мовляв, одна дорога — до комунізму, а не до якоїсь
там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадавсумну історію із «Собором» і
мусив змінити назву.
Звісно,
з названих творів легко утворюється й інший ряд. Так, саме за
«Тронку»
письменник отримав престижну Ленінську премію, а за «Твою зорю» - Державну
премію СРСР. Але телевізійні репортажі про вручення Гончару високих нагород, що
їх транслювала програма «Время», відбивали тільки верхівку айсберга. В
реальному житті були не лише вітання, оплески й радісні усмішки.
За
цей час ні рай земний, ні комунізм, колись обіцяний Хрущовим, так і не настали.
Не щезли ні цензура, ні ідеологічне прокрустове ложе. І Гончар, увінчаний
багатьма високими нагородами, час од часу зізнавався дружині: «От якби мені
писати на повну котушку!»
За
життя, як відомо, головним романом Гончара вважалися
«Прапороносці». Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик
заповідав класти в могилу — під голову — сідло козацьке... А що я заповів би?
Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Це занотовано
не в 1990-ті роки, коли в багатьох людей коригувалися життєві погляди й оцінки
минулого, і навіть не в часи перебудови. Гончар склав цей своєрідний заповіт у
січні 1982-го.
Немає коментарів:
Дописати коментар