«Піаніно» — фільм, у якому мовчання звучить голосніше за слова.

Нещодавно в бібліотечному кіноклубі ми переглядали та обговорювали стрічку, що стала володарем майже всіх можливих і неможливих нагород — від «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю до трьох «Оскарів», а також «Сезара», «Золотого глобуса» й цілої низки престижних номінацій.

«Піаніно» — історія німої піаністки, яка з’явилася на екранах на початку 1990-х і принесла світове визнання новозеландській режисерці Джейн Кемпіон. Це кіно не втратило своєї сили й сьогодні.

Ада замовкла у шість років. Відтоді її голос — це музика. Піаніно стало її мовою, тілом, диханням. Кожна клавіша — зізнання, кожен акорд — крик, який неможливо вимовити словами.

Разом із маленькою донькою та піаніно вона залишає Шотландію й вирушає на край світу — до Нової Зеландії, до чоловіка, якого ніколи не бачила, але якого їй визначили доля й листи. Там на неї чекає не дім, а дика природа, холодна відчуженість і жорсткі правила світу, де жінка — власність.

Це кіно про пристрасть, що ранить. Про любов, яка водночас звільняє й калічить. Про злість, зраду та вибір, за який доводиться платити тілом і тишею.

«Піаніно» не прагне бути зручним. Це фільм, який або входить під шкіру — або відштовхує. Але байдужим не залишає нікого.

#EVZgefördert #єМістечко #Бібліотека_на_Шевченка

«Вивільнені герої: впровадження програм сенсорного читання в європейських публічних бібліотеках

Бібліотека на Шевченка м.Кам’янське бере  участь у міжнародному проекті «Heroes Unleashed: Implementing a Sensory Reading Program in European Public Libraries»/«Вивільнені герої: впровадження програм сенсорного читання в європейських публічних бібліотеках»

26 січня група українських бібліотечних фахівців вирушають до Литви, до Публічної бібліотеки Повіласа Вишинського, щоб взяти участь у триденній навчальній програмі в рамках проекту «Вивільнені герої: впровадження програм сенсорного читання в європейських публічних бібліотеках».

Цей тренінг є частиною ініціативи, що фінансується програмою Європейського Союзу «Креативна Європа», метою якої є обмін методологіями сенсорного читання та інклюзивними практиками серед бібліотекарів з Литви, Словенії, України та Португалії.

Під час тренінгу ми поглибимо наші знання про те, як створювати інклюзивний, сенсорно насичений досвід читання для дітей, особливо для тих, хто стикається з мовними та комунікативними труднощами або нейрорізноманітністю, а також різноманітними наслідками стресу

Це більше, ніж просто навчання – це крок до більшої інклюзії. Після повернення ми поділимося отриманими знаннями та плануємо запроваджувати нові види діяльності з сенсорного читання для підлітків та дітей

Більше про проєкт: https://www.savb.lt/archyvas/islaisviname-herojus/

#ГероїВипущені #HERUN #СенсорнеЧитання #КреативнаЄвропа #Інклюзія

More details about the project https://byt.lt/xcr60 This project is partially funded by the European Union within the programme “Creative Europe #HeroesUnleashed #sensoryreading #сенсорнечитання Департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА #CreativeEurope

Павло Тичина (1891–1967) — поет, який чув світ як музику.

Його слово звучало, мов кларнет на світанку, — чисто, світло, болісно прекрасно. Автор «Сонячних кларнетів», він увійшов в українську літературу як геній гармонії, ритму і надії. І став однією з найтрагічніших постатей ХХ століття.

Універсальний талант

Він грав на кларнеті, гобої, фортепіано, диригував, чув найтонші інтонації тиші. Знав близько двадцяти мов, перекладав із понад сорока, малював. Поезія для нього була музикою, а музика — молитвою. Недарма Григорій Верьовка поклав на музику майже сорок його віршів.

Родина й освіта

Павло Тичина народився в багатодітній родині: у батьків — Григорія Тимофійовича та Марії Василівни Тичин — було 13 дітей, до дорослого віку дожили дев’ятеро. Навчався в духовній семінарії — і виніс звідти загострене відчуття світла й гріха, радості й катастрофи.

Ранні книги Тичини — це вибух:

«Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг». Так поезія в Україні ще не звучала.

Він умів чути світ так, як чують його одиниці: у шелесті гаю, в подиху вітру, у паузі між нотами. Його перші вірші світлі, трепетні, наповнені вірою в гармонію людини й Всесвіту.

Але ХХ століття не терпить вільних голосів.

ХХ століття навчило мовчати навіть тих, хто народився для співу. Доля Тичини — це шлях митця між світлом і страхом, між талантом і вимогою підкоритися. Його життя стало драмою вибору, а поезія — свідченням епохи, яка ламала голоси, але не завжди могла знищити слух.

Радянська система вимагала не музики — а гімнів. Не сумніву — а покори.

І поет, який чув Всесвіт, був змушений слухати партію. Вірш «Партія веде» став болючим знаком його внутрішнього зламу — ціною виживання.

Василь Стус пізніше скаже про нього жорстко й точно:"Це трагедія генія, змушеного стати блазнем при дворі диктатора".

Тичина вижив.

Став міністром, головою Верховної Ради, двічі номінувався на Нобелівську премію. Але щоночі, можливо, чув ті самі кларнети — вже не сонячні, а приглушені страхом.

Тичина й книги

Він безмежно любив книги. Навіть у голодному 1921 році працював у дитячій бібліотеці. Міг читати сім книжок одночасно, писав лише олівцем, кожен том підписував власною рукою. Його бібліотека — 21 тисяча книг — стала тихим прихистком для думки. Перша ж, довоєнна, загинула під час окупації Києва — як і багато його ілюзій.

Кохання

У 1939 році Павло Тичина одружився з Лідією Папарук: йому було 48 років, їй — 39. Їхній шлюб став тихою гаванню в непростому житті поета.

Сьогодні Тичину читають наново.

Постать Тичини й досі викликає дискусії. У Києві діє Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини, де збережено інтер’єр і особисті речі поета.

Його поезія отримує нове звучання в сучасних проєктах — зокрема в музичних інтерпретаціях гурту «Пиріг і Батіг» («Гаї шумлять») та в просвітницьких лекціях проєкту МУР.

Бо Павло Тичина — не лише про минуле.

Він про вибір.

Про ціну таланту.

Про те, як легко зламати голос — і як важко не втратити слух до правди.

Поезія Павла Тичини крізь призму українського блюзу на YouTube-каналі сучасної української музики Поетроніка. Частину вокалу й аранжувань створються за допомогою ШІ, але за кожною піснею стоїть жива команда людей, які пишуть тексти, обирають поезію, створюють настрій і вкладають душу. Тут кожен вірш звучить, як пісня. Тут Поезія стає музикою.

https://www.youtube.com/channel/UCe4oEBGs0fwneRkmXQ3ULQQ

#павлотичина135років

Анонс

 

А ви знали що, дитинство та юність Віктора Зарецького одного із найяскравіших українських художників шістдесятників, пройшли в Юзівці, Горлівці та Кам'янському!

В 1940 рік він навчався в 9 класі, разом із подругою Анфісою частенько відвідували танцмайданчики, де добре навчився танцювати. (Джерело:Олексій Горський «Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму»). Дуже показовий епізод.Танці, ритм, пластика тіла — усе це згодом відчуватиметься в його живописі:

· у витонченій лінії,

· у декоративності,

· у відчутті руху та внутрішньої напруги образів.

Недарма його згодом називатимуть «українським Клімтом» — за орнаментальність, чуттєвість і складну символіку.

Віктор Зарецький: модерніст, майстер пейзажу та жанрової картини, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Чоловік Алли Горської. Його називали українським Клімтом.

Алла Горська та Віктор Зарецький — видатні українські художники-шістдесятники, чоловік і дружина, які створили яскравий творчий тандем, відомий монументальними роботами (мозаїки, вітражі) та спільним зануренням у національне мистецтво, але їхнє подружжя трагічно обірвалось вбивством Горської у 1970 році, яке КДБ спробувало приписати батькові Зарецького.

У нашому просторі знову кипить життя!

Стартували заняття з англійської та української мов, студії живопису для дорослих і петриківського розпису, відкрито нові виставки, а бібліотечний кіноклуб із радістю зустрічає кожного, хто прагне спільних вражень і живого спілкування.

Усе це стало можливим завдяки грантовій підтримці програми «ЄМістечко — простір для кожного в Україні!» та Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ, Німеччина). Разом ми створюємо простір підтримки, єдності й надії в непростий для всіх час.

#EVZgefördert #єМістечко #Бібліотека_на_Шевченка

Мій друг — велосипед

Перше засідання краєзнавчого товариства в новому році розпочалося з розповіді журналіста Володимира Кашнера про завзятого велосипедиста, засновника велотуризму в нашому місті — Юрія Кролюса. Йшлося і про їхню спільну подорож, що тривала 26 днів.

Присутній на засіданні син Юрія Кролюса — Валерій Кролюс — презентував фільм «Наш друг— велосипед» про захоплення велотуризмом у родині та колі друзів, про велоподорожі як найщасливіші миті життя, про незвичайні історії, підкорення кілометрів і падіння, а також про мрії щодо нових пригод.

Фільм завершувався символічно — темним кадром. Адже після смерті Юрія Кролюса не стало й велоклубу, душею, організатором та інструктором якого він був. Наче чистий аркуш. І постає запитання: що далі?

Сьогодні Валерій Кролюс проводить індивідуальні консультації для новачків у велотуризмі, а його Школа велотуризму приймає всіх охочих поринути в таємниці цього захоплення. Бо замало мати лише хороший велосипед — потрібно мати хорошого інструктора, організатора, відповідальну людину і, звісно, команду.