пятница, 23 января 2015 г.

Про важливість підліткової книги.


Про відносини героя книги «Не такий» з оточуючими людьми можна сказати словами Екзюпері: «Як віддаляє нас одне від одного наш внутрішній світ!» І хоча це справедливо не лише по відношенню до Дениса Потапенка, проте саме з нього можна писати портрет цілого покоління підлітків, які, хоча й зіткнулися зі схожими проблемами, однак у повній самотності пробивають собі дорогу серед однолітків. Вони відчувають схожі образи, радіють подібним перемогам, і взагалі, торують собі шляхи у цьому бурхливому житті, думаючи, що вони  нікому не потрібні і самі-самісінькі на цілому світі, бо ж більше нема нікого, хто був би настільки «не таким», як всі ці майже однакові, байдужі й черстві люди. Зазвичай у такому віці авторитетів для підлітків не існує. Принаймні, це точно не батьки і не родичі. Хіба що старший брат. Або знов-таки старший сусід, що має якісь яскраві успіхи у житті (бажано у якомусь суто чоловічому спорті). Чи кіногерой. Але точно не близькі. І так народжується ця дивна ситуація, коли дитина раптом помічає, що чи не єдиним її порадником – ненав’язливим та безпристрасним – є книга. І її автор стає найбільшим моральним авторитетом, до думки якого хочеться дослухатись, копирсаючись у своїх почуттях та душевних муках. А якщо цей автор, як Сергій Гридін, дає конкретні рецепти, як перемогти свою слабкість чи заховатися від самотності, ти починаєш йому вірити…


Стосовно іншої дитячої повісті – «Щоденник Адріана Моула» – хочу сказати, що це також дуже сильна книга про любов. Причому про любов справжню, побудовану не на пристрасті, а на щоденному зусиллі і увазі до ближнього. Про любов, котру людина приводить у цей світ, долаючи власну нехіть та слабкості, або… не долаючи їх, і скочуючись до такого гранульованого егоїзму, до якого найкраще підходить означення «анти-любов».
Навіть частини книги достатньо, щоб зрозуміти всю пронизливу самотність, ба навіть більше – «екзистенційну занедбаність» головного героя. І стає абсолютно ясно, що бідолашному Адріану нема чого сподіватися на підтримку своїх близьких. Це розуміє кожен читач, але не сам Адріан Моул. Наївна дитина, що ховається за іміджем «інтелектуала», навіть не бачить, у якому світі тотальної нелюбові він живе. Власне, це його, мабуть, і рятує від вчинків, яких так бояться батьки всього світу від своїх дітей у перехідному віці. Адріан не тікає з дому, не стрибає з даху, не починає нюхати клей. Він просто живе, але це, виявляється, «ой, як не просто».

 

Весь його дитячий досвід любові, написаний дитячою мовою у дитячому зошиті – це і є книга Сью Таунсенд, у якій вона майстерно розкрила і знов заховала головну свою думку. Думку про те, що книга породжує вчинки, а вчинки породжують книги, і з цього кругообігу людського досвіду проростає така сила кохання, яка покоління за поколінням молодих людей примушує любити, не зважаючи на зневіру, самотність і образу, а свої думки довіряючи лише білому паперу з написаним на ньому словом, від якого іноді так «серце б’ється, ожива» і в наймудрішого пророка, і в простого хлопчини у віці 13.

 

Див:http://starylev.com.ua/club/blog/zhyty-vzhe-zaraz-pro-vazhlyvist-pidlitkovoyi-knygy

Комментариев нет:

Отправить комментарий