Про культуру памʼяті, про памʼять як тривалу дію говорили з чудовими Таня Пилипець, амбасадоркою українських бібліотек, і Ольга Криштопа, письменницею.
Вечірнє відключення світла в Бібліотека на Шевченка не тільки не завадило, а й стало родзинкою заходу. Люди, свічки і слово.
Ці чудові жінки приїхали до нас у межах мандрівного літературно-волонтерського проєкту #двітьотінатойоті. Проєкт покликаний підтримати Всеукраїнський форум військових письменників: не тільки вшанувати памʼять тих авторів, яких забрала ця війна, а й наголосити на важливості памʼяті для живих. Щиро, без формальностей.
Також слухачі мали змогу почути вірші пані Ольги з її нової збірки прози й поезії «Двері».
Однією з цих поезій хочу поділитися з вами.
І не можу не відмітити Кіт Характерник — познайомтеся з його фотографіями.
КІТ
Котові простіше, ніж людям, у Кота дев'ять життів,
і тому він спокійно вирішив віддати одне за Бахмут.
Хто їх, зрештою, може зрозуміти, тих котів?
Дев'ять — усі його. Тому він залишив одне у вересні тут.
Потім довго розгладжував на хворих колінах восьме.
«Нащо мені так багато? — думав, — що мені з ними робити?»
Тим більше, це восьме – таке якесь складне і тривожне.
Залишив його побратимові, який міг не повернутися з битви.
Сьоме життя гріє Кота так, наче розщепляє атом,
тягнеться до серця нервом або лінією долоні,
воно десь далеко, пухнасте, світле, називає Кота татом,
і часом навертається Котові на очі — карамельно-солоне.
Кіт іноді дивиться на світ через об'єктив —
завмирає на мить, а потім рахує: чотири, п'ять...
Ви взагалі коли-небудь бачили нещасних котів?
Нещасних котів не існує. Вони тоді вмирають або сплять.
Кіт мружиться, дивлячись на сонце. Сонце любить котів!
Сонце набиває броню на котяче гостре плече.
І коли у Кота несподівано залишається замало життів,
він всмоктує крізь ламані промені собі ще, і ще, і ще...
Дякую за зустріч, за розум і харизму, за важливість сенсів і памʼять.
Марія Гончар, м.Кам'янське
Немає коментарів:
Дописати коментар