7 найкращих книг весни.

Пропонуємо вашій увазі добірку першосортних і тільки-но доставлених з типографій книжок, які, без сумніву, можуть прикрасити будь-який весняний день.

 Катержина Тучкова, "Житковські богині" (КОМОРА, 2014)

Взірцева центральноєвропейська проза, і в даному випадку це, поза будь-якими сумнівами, комплімент.  Молода  чеська письменниця написала блискучу і компактну історичну сагу на дуже специфічному  - і від того виграшному – матеріалі. 

Марк Седжвік, "Наперекір сучасному світу. Традиціоналізм і таємна інтелектуальна історія ХХ століття" (НЛО, 2014)

Седжвік – чудовий оповідач, в міру іронічний, в міру грайливий. Який також не стишує голосу і не нашіптує про те, що традиціоналізм є відповіддю на всі питання. Він, навпаки, являє собою той стиль викладу, що має бути просто взірцевим для нон-фікшну такого штибу. Так, свого часу він прийняв іслам, і не в останню чергу саме це вплинуло на його зацікавленість традиціоналізмом. Але правда й те, що вихід цієї книжки намагались зірвати не один раз. В усіх розуміннях – непересічна історія. 

Йозеф Рот, "Марш Радецького та інші романи" (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014)

Класик австрійської літератури єврейсько-німецького походження, родом з Галичини, а точніше – з нині українського міста Броди. В усіх сенсах – людина прикордоння, що майже свідомо робила свій культурний вибір. Вибравши імперію, він на певний час забув про периферію, хоча писав про цю частину колишньої Австро-Угорщини хвацькі журналістські репортажі. Та найкращі, намертво впаяні в канон світової літератури романи він написав тоді, коли наново відкрив для себе місце свого народження, місце, де в найхимерніший спосіб перемішались народи і культури, новий Вавилон, сила якого якраз і була в цій божевільній строкатості.

 Еліс Манро, "Занадто багато щастя" (Азбука, 2014)

Остання за часом написання книга цьогорічної тріумфаторки Нобелівської премії, що ще з 80-их років ходить і в лідерах американської літератури, і в найперших рядах творців оповідань  (до речі, не таких вже й коротких, як здається з назви short story). І справедливо ходить: цю збірку з десяти текстів слід вивчати на літкурсах і літфакультетах як приклад того, як саме  треба писати подібні речі.  І це при тому, що жодних прифінальних кульбітів ми тут не знайдемо: відсторонений оповідач –  це, як правило, більш-менш звичайна жінка у віці, майже ідеальне альтер-еґо авторки, і  говорить вона не про сьогодення, а згадує минуле. Та – ось в чому чудо! - від цього оповідання Манро не стають менш драматичними і напруженими.

Карлос Руїс Сафон, "В’язень неба" (АСТ, 2014)

Говорячи про цього письменника, просто не можна не перераховувати його заслуг: письменнику ще нема п’ятдесяти, а він вже стоїть в одному ряду із Сервантесом – перший "серйозний" (до цього писав для дітей) роман Сафона "Тінь вітру", який переклали навіть українською, став найбільш успішною іспаномовною книгою після "Дон Кіхота".

Другий роман, "Гра янгола", став найбільш продаваною книгою в історії Іспанії, та й третя його велика річ, що є героїнею цієї рецензії, задніх не пасе.

По суті, це трилогія, і "В’язень" якраз є її фіналом, але, як і у випадку з іншими талановитими "літературними проектами з продовженнями", цю частину можна читати абсолютно окремо, як самодостатній роман, без втраті на захопливості.

 Наріне Абгарян, "Люди, які завжди зі мною" (АСТ, 2014)

  "Люди, які завжди зі мною" - це про покоління не батьків, а бабусь, прабабусь і тих, про кого ще жива пам'ять. Велика вірменька сім’я, строката, різнобарвна, що від неї героїня-авторка виводить своє по-східному пряме, але зовсім не однозначне (особливо для нас) розуміння затертих до великих дір понять честі, гідності, культурних цінностей, життєвих ідеалів. По факту - ще одна сімейна сага, розказана великою мірою крізь призму дитячих вражень і спогадів, з відчуттям того затишку, що ці численні бабусі дарували. Хто каже, що ця проза занадто солодкава і по-блогерськи світло-тужлива, той сильно лукавить або чогось не розуміє. Тут багато смертей і ще більше справжніх трагедій, бо сім’я все ж вірменька, але розказано це з притаманним Наріне благородством, тихо, але сильно.

Захар Прілєпін, "Обитель" (АСТ, 2014)

 
Завжди гостро сьогоденний Прілєпін ("Патології", "Санькя") на цей раз написав майже історичний роман – майже, бо зводити "Обитель" лише до цього вихолощеного визначення верх глупства. На Соловки відбувати термін доставлено Артема Горяінова, молодого, сильного, в чомусь авантюрного. Те, що шукати слідів Солженіцина і Шаламова тут не слід зовсім, стає зрозумілим з часу дії: на дворі кінець 20-их, початки табірного життя в Союзі, до великого терору ще майже десять років. 

См.: http://www.theinsider.ua/art/7-naikrashchikh-knig-vesni/