Іан Вайброу: «Щоб читала дитина, повинні читати її батьки».

Світова зірка дитячої літератури – про Україну, виховання, недопрацювання батьків та секрети успіху.

 

Іан Вайброу – один із найвідоміших у світі дитячих письменників. Його твори перекладено21 мовою і видано в 24 країнах, а за окремими серіями його книг знято мультсеріали. Іан написав 110 книг і не планує зупинятися на досягнутому. Вайброу любить називати себе працюючим письменником. Пише кожну вільну хвилинку. Українському читачеві британський автор знайомий за серією книг про пригоди Маленького Вовчика, яка виходить у «Видавництві Старого Лева». Власне, на запрошення цього дитячого видавництва Іан і завітав до України. Він став почесним гостем Львівського міжнародного дитячого фестивалю. На зустрічі з Вайброу прийшло близько семисот дітей. Дітей та й дорослих, Іан підкорює своєю харизмою, енергетикою і чудовим почуттям гумору. Жодних ознак зірковості, натомість – безмежний інтерес до всього навкруги. Про літературу, дітей, Україну і Велику Британію – в інтерв’ю з Іаном Вайброу кореспондента «ВЗ».
- Ви були почесним гостем VII Львівського міжнародного дитячого фестивалю. Які враження справив на вас цей фестиваль, Україна, Львів?
- Ніколи не бував у Львові і навіть не чув про це місто. Але за три дні встиг його полюбити. Вулички, церкви, атмосфера, люди не залишають байдужим. Незадовго до цієї поїздки був на іншому книжковому фестивалі – у Шарджі (друге за значенням місто в Об’єднаних Арабських Еміратах після Дубаї). Про нього, як і про Львів, нічого не знав. І порівнюючи ці два міста, два книжкові ярмарки, два незнайомі мені світи, скажу відверто: в Україні мені сподобалося значно більше. Тут приємніше і цікавіше. Особливо вразив пластунський рух в Україні. Львівські пластуни влаштували квест за мотивами моєї книжки, учасником якого став і я. Скаутський рух в Англії занепадає, натомість в Україні він розцвітає. Мене вразило, що маленькі пластуни такі веселі, життєрадісні. У Британії скаути серйозні, і усмішку в них на обличчі можна побачити нечасто.

Якщо говорити про Україну загалом, то тут я вдруге. Років з п’ять тому приїжджав до Києва на запрошення однієї із міжнародних шкіл. Київ – божевільне місто. Його автомобільний трафік – це щось. Рух, тисячі машин, маршрутки… Вразили мене і українські даішники, які сидять у засідках вздовж доріг. Київ запам’ятався ще й тим, що там багато гламурних жінок у дуже облягаючому вбранні і на височезних підборах, а поруч з ними – потужні чоловіки мафіозної зовнішності. А ще вразило сало. Не знаю, як ви його можете їсти… 

- За статистикою в Україні діти з року в рік все менше читають. А як з цим справи у Британії, інших країнах, де ви бували?

- Мені непросто повірити, що українські діти мало читають, зважаючи на ту їх кількість, яка прийшла до мене на зустрічі. Бачив, що прийшли не з примусу, а за власним бажанням. Діти приносили на зустріч свої книжечки про Маленького Вовчика, ставили такі запитання, що було зрозуміло, що вони читали мої твори.

Якщо говорити загалом, то спостерігається зменшення читацьких апетитів у дітей і заниження літературних стандартів. Є стереотип – якщо дитина читає хоч щось (от хоч би й вивіски, лейби чи інструкції), цього достатньо. Це – неправильно. Читати потрібно те, що захоплює, у що занурюєшся з головою. Лише тоді читання приноситиме користь.
- А як мотивувати дитину читати?

- Дітей, які не хочуть читати, переконати це робити важко. Та часом ще важче переконати батьків у тому, що діти повинні хоча б час від часу бачити їх із книжкою. Багато дітей ніколи не бачили, щоб їхні батьки читали, от і сприймають це заняття як повинність, як певне покарання. Батьки дивляться телевізор чи сидять в Інтернеті – і діти наслідують їх. Щоб читала дитина, повинні читати її батьки. Ще важливо, щоб дитина мала з ким поділитися прочитаним – з другом, однокласником, мамою, татом, вчителем.

- Ваші зустрічі з дітьми зазвичай проходять у форматі запитання-відповідь. Що найчастіше хочуть дізнатися у вас ваші маленькі читачі?

- Діти запитують, чи я багатий, чи є у мене жінка. Вчителі тоді перебивають їх і кажуть: «Ні-ні, це не ті запитання, запитайте щось про його книжки, творчість». Якщо ж я приходжу в солідну школу, то на моє «Чи є у вас якесь запитання?» дитя витягає з кишені сувій паперу, розгортає і запитує щось на кшталт: «Зважаючи на ваш досвід літературної роботи, які форми конструювання оповіді ви вважаєте обов’язковими у своїй творчості?». До речі, найкоректнішою формою запитання «Скільки вам років?» було: «Якого віку ваші діти?», а найввічливішим способом дізнатися, чи я багатий – «У вас є червона спортивна машина?».
Я також ставлю дітям стандартний набір запитань. Львівський фестиваль не став винятком. Запитав дітей, чи мають телевізор у кімнаті. Більшість із них підняли руки. «А скільком з вас батьки читають перед сном казки?». Одиницям… Коли ж запитав, хто з них не любить читати, кілька чесно підняли руку. Викликав одного хлопчика на сцену. «То ти справді не любиш читати?» – «Ні» – «А чому?» – «Я надто лінивий для цього» – «Якщо я подарую тобі книжку про Маленького Вовчика, ти прочитаєш її своїй мамі?» – «Ні» – «А чому?» – «Бо моя мама ніколи нічого не читала мені»… Багато з них не читають дітям взагалі. А деякі читають років до 7-8, а потім з полегшенням думають: «От і все, вони навчились читати самостійно, більше мені не доведеться виконувати цю повинність».

- Тривалий час ви працювали педагогом, тож знаєте систему британської освіти зсередини. Як гадаєте, яку роль у популяризації читання серед дітей мали б відігравати вчителі?

- Одним із позитивів британської освіти є те, що у кожній школі є літературний куратор, обов’язок якого – регулярно організовувати зустрічі дітей із письменниками. Не завжди ці куратори виконують свої обов’язки добросовісно, але це – хороша ініціатива.

- Пишете ви переважно для дітей віком до 10-ти років. Підлітки і дорослі не ваша аудиторія?

- Чому ж? Дорослі мене читають, але не на самоті, а разом зі своїми дітьми. Дитячі книжкиповинні бути універсальними і цікавими не лише для маленьких читачів, а й для дорослих. У книжці має бути кілька рівнів: той, який відчитують і сприймають діти, і той, який розуміють дорослі. Це дасть можливість їм після прочитання поділитися враженнями, обговорити твір. Щодо підліткової літератури, то вона – не моє. З підлітками потрібно говорити їхньою мовою, а я не встигаю за молодіжним сленгом. А книжка – це та ж розмова.
Довідка.

Іан Вайброу (англ. Ian Whybrow) – британський письменник. Народився 1941 року. З дитинства пише вірші, пісні, п’єси, мюзикли, повісті та скетчі для радіо і телебачення. Його творчість високо оцінили після виходу в 1989 році книги The Sniff Stories. Тоді газета The Times оголосила про появу нового таланту світового рівня. Найпопулярніша серія Вайброу – пригоди Маленького Вовчика (The Little Wolf). Три книги з цієї серії – «Капосна книжка Малого Вовчика», «Геройська книжка Малого Вовчика», «Школа привидознавства Малого Вовчика» – перекладені українською і вийшли у «Видавництві Старого Лева». Друга за популярністю книжкова серія Іана – про Гаррі і Динозаврів (Harry and the Bucketful of Dinosaurs).

См. интервью: http://www.wz.lviv.ua/interview/123080